Про смерть Анатолія повідомила журналістка Леонтина Топало, яка привсятила йому вірш.

 

Він просто жив… Зривав щодень листочки
З календаря, призначеного Богом.
Коли з гнізда повилітали дочки,
Благословив по-отчому в дорогу.
Діждавсь од сина бажані галузки,
Творив газетні правди сторінки.
І щовесни чекав прильоту бузьків,
По них лічив свого життя роки…
Не мав ні пихи, ні погорди в світі,
Жив тихо, непримітно – просто жив!
Косив сіна у Перківцях щоліта,
Та все життя газеті присвятив!
Заступником редактора був в «Віче»,
Редактором «Селянських інтересів»,
«Слово Христове» стало історично
Добра звертанням до усіх конфесій.
Крізь його серце на газетні шпальта
Рядки лягали, кожне слово й знак,
Його робота, нагороди варта,
Залишилась без звань і без відзнак.
Ніхто не знав від нього кривди, злості,
Він всіх любив і кожному радів.
Запрошував завжди до себе в гості,
Інакше жити просто не умів!
Він був поетом, ліриком, фантастом,
Любив життя і цінував його.
Але, як це буває в світі часто,
Самотнім став в кінці життя свого.
Згасав без смутку, без жалю й тривоги,
Серед вітрів холодної весни,
І взяв любов з собою у дорогу,
Залишив квітень посеред війни...